"Продовження" ч.1

- Інколи я намагаюся не думати про погані речі, та мені безперервно здається, що зі мною має статися щось незалежне від мене. Або в більшості випадків  залежне, тільки я не в змозі  перебачити це. Ти мене розумієш?

- Ні я тебе ніколи не розуміла, і єдина жахлива річ яка може спіткати нас зараз, це прогулянка пішки додому.

- Ти намажешся піймати таксі?

- Намагаюся, і безуспішно. Оскільки ти мені заважаєш.

- Не розумію…

- Слухай нам важно розійтися тут і назавжди. Твої страхи мене не цікавлять і те що ти витворяв сьогодні в кафе тільки підтверджує твою дебільність.

- Мабуть. Але і дебільні люди заслуговують на любов!

- Тільки не такі як ти. Я пішла. Тут автомобіль я не впіймаю, бо всі водії лякаються тебе.

Вона перейшла дорогу через пішохідний перехід і попрямувала до стоянки таксі.

-Гаразд. Пора прогулятися – сказав Мартин сам собі і рушив через три квартали додому.

В свою холодну а тепер скоріше безмовну квартиру бажання повертатися не було, тому Мартин заглянув в сусідній нічній мазанин аби попросити декілька пляшок наполовину солодкого вина до першої зарплати. Сьогодні прийняла зміну не та продавщиця, тому Мартину судилося заснути цього вечора тверезим. Так очевидно пані продавщиці пощастило працювати в одній зміні із симпатичним  охоронцем, томі вона без скривленої пики записала Мартину «на хрестик» дві пляшки дешевого «Піно-нуар».

Ось воно щастя відмикати свій розум миттєво без ніяких думок і острахів про свої потенційні болячки і негаразди.